У Тернопільській бібліотеці – філії № 4 для дорослих відбулося відкриття виставки робіт зв’язкової УПА, учасниці національно- визвольних змагань Лідії Романчук. Організатор заходу – голова ГО “Школа борщівської народної сорочки”, майстер народних ремесел художньої вишивки, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Вікторія Кривоніс. Також присутні мала нагоду переглянути документальний фільм Студії документальних фільмів “Білий птах” Сергія Кривоноса «Берегиня», в основі якого- інтерв’ю з Лідією Романчук, записане ще за життя героїні у 2003 році.
Лідія Романчук (псевдо«Орися») народилася у селі Дермань на Рівненщині. У 1941—1942 навчалася на санітарних і читальних курсах у м.Острог, учителювала у родинному селі. У 1941—1944 була зв’язковою та медичною сестрою у підпіллі ОУН та УПА. Заарештували Лідію Яківну у 1944 році і засудили на 15 років виправно-трудових таборів і 5 років поселення у Магаданській області. Померла торік на 91 році життя.
Мені чомусь завжди здавалося, що бабця житиме вічно, – каже онука Лідії Романчук – Наталка Колтун. – Вона любила співати, гарно одягнутися, взутися на підбори, намалювати губи яскраво-червоною помадою. Оце все (показує на вироби) давало їй довге життя. Воно їй допомогло вижити там – у таборах, і воно допомагало їй вижити за будь-яких умов. Вона безмежно любила життя. У нашому сімейному архіві є світлина, на якій я, мама і бабця у чорних вишиванках. Це був 2013 рік, тоді трагічно загинув мій брат і ми носили траур, тож 88- річна бабця вишила гладдю нам із мамою ці вишиванки. Моя і мамина вишиванки залишилися, а бабцина пішла разом із нею під землю. А ще дуже хотіла навчити мене плести ґердани.
Серед експонатів виставки справді чимало герданів – гарних та вишуканих. Саме їх пані Лідія уже почала робити вдома, на Україні. А ось вишиттям захопилася на засланні. Звідти вона привезла справжні статки – вишиті наволочки, простирадла, накидки.
- Вишивала на чорному сукні, яке брали з шинелі наглядачок. Вони приносили свої старі шинелі, ми вирізали кусочки і на них милом малювали квіти, а потім це все настилали ниткою.
Це була кропітка робота, але вона приносила неймовірне задоволення. Мої нитки, а це був хірургічний шовк, фарбувала медикаментами – стрептоцидом, акрихіном,зеленкою.
Оці медичні фарбники були нашою великою радістю, бо ми могли у таких жорстоких умовах вишивати. А вишиття для нас – це було життя, це було щось від Бога, це нагадувало нам Україну. Уявіть собі, що при таких страшних морозах, при неосвітленому бараці, у пітьмі ми вишивали.
Замість голок спочатку ми використовували кісточку з риби, згодом вже мали голки,- ці спогади Лідії Романчук линуть з репрезентованого Сергієм Кривоносом фільму «Берегиня».
Зйомки цього фільму відбувалися у рамках у відеоциклу «Воїни духу» – спогадів воїнів УПА. Безпосередні учасники історичних подій, звичайні українці, через власні історії представляли душу нашого народу, його прагнення мати свою Українську Самостійну Державу.
Це інтерв’ю з Лідією Романчук ми записали ще в листопаді 2003 року, – каже організатор події Вікторія Кривоніс. – Я тоді була тільки присутня на інтерв’ю, ідея, запис, режисура і монтування фільму належать моєму чоловікові Сергію Кривоносу. Вже тоді мене здивувала сила духу і мужність цієї жінки. Я слухала її пісні, я перебирала гердани, тримала у руках вишивку, вишиту на шинелі, і у мене на очі наверталися сльози. Я тоді лише починала вишивати, знала кілька технік, але у пані Лідії була справа не у вишитті, а у її глибокій українській душі.
Переглянути фільм та ознайомитися з табірною вишивкою Лідії Романчук можна у бібліотеці ще протягом двох тижнів.
Руслана Стасишин
